Коли кажуть «галицький діалект», зазвичай мають на увазі файний, бараболю чи вуйка: слова, які в Галичині чути щодня, а в підручнику немає, — галицькі слова, або галицизми. Насправді одного галицького діалекту немає. Є кілька говорів, різних від села до села, і цей словник галицьких слів збирає їх усі: десятки тисяч слів з наголосом, вимовою, прикладами і позначкою, де саме так кажуть.

Що таке галицький діалект

Українські говори мовознавці ділять на три наріччя: північне, південно-західне і південно-східне. Галицькі говори належать до південно-західного. «Галицький діалект» — це не науковий термін, а звична назва для говорів і говірок історичної Галичини: земель від Сяну до Збруча, які сьогодні належать здебільшого до Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської областей, а на заході — до Польщі.

У межах Галичини говорять так:

У науковій класифікації ці говори входять до двох груп південно-західного наріччя: галицько-буковинської (наддністрянський, покутсько-буковинський, гуцульський, надсянський) і карпатської (бойківський, лемківський) [ЕСУ: Гуцульський говір; ЕСУ: Бойківський говір; ЕСУ: Лемківський говір].

Межі між ними не різкі: сусідні села говорять подібно, а одна риса може йти через кілька говорів. Як окремі слова й звуки розходяться по селах, видно на картах діалектного атласу [АУМ, т. 2].

Наддністрянський говір

Наддністрянський, або опільський, говір — це мова центральної Галичини над верхнім Дністром і його притоками. До нього належать і Львівщина, і Тернопільщина аж до Збруча; за Збручем уже Поділля. Говірки на північ від Дністра детально описав Гаврило Шило [Шило 1957], а його «Наддністрянський реґіональний словник» [Шило 2008] став основою розділу Опілля у цьому словнику: понад вісім тисяч слів.

Наддністрянця легко впізнати з кількох рис. Після м’яких приголосних а переходить в є: тєжко, дєкувати. Перед деякими словами з’являється приставний звук: вогірок, восінь. У третій особі множини дієслово закінчується твердо: ходят, кажут. Минулий час часто має частку особи: зробив єм, робили смо. Давальний відмінок буває на -ови: братови, коневи, а орудний на -ов: руков, землев.

Тут кажуть барабуля чи бараболя на картоплю, вуйко на брата матері. Про одну з наддністрянських звукових рис, рімний замість рівний, є окрема стаття: «Рімний, дамно, дрімний».

Слова в словнику прив’язані до сіл, де їх записали. Ось кілька наддністрянських місцевостей зі списками слів: Борщів, Товсте, Збараж, Підгірці, Черчик, Довгомостиська, Винники, Журавне, Городок, Немирів.

Окремо в словнику є Батюківщина: говірки сіл біля Жовкви, які на зламі XIX і XX століть записав Іван Верхратський [Верхратський 1912, с. 8].

Бойківський говір

Бойківщина — середні Карпати [ЕСУ: Бойківський говір], гірська частина Галичини приблизно між Сяном на заході і Лімницею на сході: Турківщина, Сколівщина, Старосамбірщина, гірська Дрогобиччина, Долинщина. Бойківські говірки найповніше представлені в цьому словнику: понад двадцять тисяч слів зі словників Онишкевича [Онишкевич 1984], Матіїва і Кміта, у розділі Бойківщина.

Мову бойків ще у 1930-х роках докладно описала Софія Рабій-Карпинська [Рабій-Карпинська 2011]. Серед бойківських слів у словнику — бриндзя (бринза), жентиця (сироватка) і штрикати (стрибати, бігати).

Гуцульський говір

Гуцульщина — найвищі Карпати на південному сході: Верховинщина, Косівщина, Надвірнянщина з Яремчем і Ворохтою. Більша частина Гуцульщини лежить у Галичині, менші — на Буковині (Путильщина) і на Закарпатті (Рахівщина) [ЕСУ: Гуцульський говір]. Гуцульські слова зібрані в розділі Гуцульщина за словником, укладеним під редакцією Ярослави Закревської [Гуцульські говірки 1997].

Гуцульська лексика — це насамперед гори й полонинське господарство: трембіта, ґражда (висока огорожа навколо садиби), леґінь (парубок), жентиця, яку п’ють і бойки. Гуцули теж кажуть комнєр замість ковнір (комір) [Гуцульські говірки 1997, с. 100].

Покутський говір

Покуття — край на південному сході Галичини між Дністром і Прутом, з Коломиєю, Снятином і Городенкою. Покутською говіркою написані новели Василя Стефаника, який народився в Русові біля Снятина; його «Камінний хрест» і досі найкращий спосіб почути, як там говорять [Стефаник 1942].

Розділ Покуття у словнику тільки починається. Якщо ви звідти, допишіть свої слова.

Надсянський і лемківський говори

Надсяння — землі над Сяном довкола Перемишля і Ярослава, Лемківщина — Низькі Бескиди на захід від Бойківщини, по обидва боки Карпат. Сьогодні ці краї в Польщі, Словаччині і на заході Закарпаття [ЕСУ: Лемківський говір], а більшість українців звідти виселили у 1940-х роках, зокрема під час акції «Вісла» 1947 року. Тому ці говірки живуть передусім у пам’яті переселенців та їхніх дітей.

Лемківський говір найлегше впізнати з наголосу: він стоїть на передостанньому складі, як у польській, хоча у східних лемківських говірках наголос рухомий [ЕСУ: Лемківський говір]. Розділи Надсяння і Лемківщина поки майже порожні, і кожне записане слово тут важить.

Львівська ґвара (львівський діалект)

Львівська ґвара — це не сільський говір, а міська мова Львова кінця XIX і першої половини XX століття. Вона виросла на ґрунті наддністрянських говірок, але взяла багато слів із польської, німецької та їдишу, бо всі ці мови звучали на одних вулицях. Найвідоміша її частина — батярська мова, жаргон львівських батярів — те, що тепер назвали б галицьким сленгом. Найповніше словник львівського мовлення подає «Лексикон львівський» [Хобзей та ін. 2009], а вимову сучасного Львова дослідила Галина Сікора [Сікора 2020].

Чимало слів, які вважають «львівськими», знають і в селах по всій Галичині: батяр (шибайголова), файний (гарний, від німецького fein), кобіта (жінка), шпацирувати (прогулюватися, від німецького spazieren), фіра (віз), бамбетель (дерев’яний розсувний тапчан, від німецького Bankbett). Тому межу між ґварою міста і говорами навколо провести важко.

Приклади галицьких слів

Кілька діалектних слів Галичини, які найчастіше впізнають навіть ті, хто сам так не говорить. Кожне веде на сторінку словника з наголосом, вимовою і прикладами:

Що таке «галицька мова»

«Галицька мова» — це розмовна назва для всіх говорів Галичини разом: наддністрянських, бойківських, гуцульських, покутських, надсянських і лемківських, а часто й львівської ґвари. Стандартизованої галицької мови немає: немає одного правопису, граматики чи словника, які були б нормою для всіх, і кожен край говорить по-своєму. Мовознавці відносять галицькі говори до української мови, до її південно-західного наріччя.

Водночас за цією назвою стоїть цілком реальна річ. Галичина має свої слова, свою вимову і свою писемну традицію, і коли хтось каже, що говорить «по-галицьки», його зрозуміють і у Львові, і в Коломиї, і в Тернополі. Цей словник якраз і збирає те, що об’єднує і що розрізняє ці говори; що саме їх об’єднує — у наступному розділі.

Ця традиція має глибоке коріння. З 1772 до 1918 року Галичина була в складі Австрії (з 1867 року — Австро-Угорщини), окремо від решти українських земель, що були під Росією, і мала власну літературну традицію. Тут писали Маркіян Шашкевич та Іван Франко, а 1893 року для українських шкіл Галичини і Буковини затвердили власний правопис — желехівку, названу на честь Євгена Желехівського, автора «Малоруско-нїмецкого словаря» (1886). Нею писали до 1922 року [Вікіпедія (желехівка)]. Тому галицькі тексти того часу виглядають незвично: сїно, лїс, єго. Цим правописом, з невеликими змінами, написаний і інтерфейс цього словника.

Що спільного в галицьких говорах

Говори Галичини не відгороджені один від одного: вони межують і поступово переходять один в одний. Гуцульський говір межує з бойківським, наддністрянським і покутсько-буковинським [ЕСУ: Гуцульський говір], бойківський — з лемківським, надсянським, наддністрянським і гуцульським [ЕСУ: Бойківський говір]. Тому в них багато спільного і в граматиці, і в словах.

Минулий час часто має частку особи: наддністрянське зробив єм, бойківське мав’єм «я мав» [ЕСУ: Бойківський говір]. Умовний спосіб утворюють з бим, бих: бойківське ходив бим «я би ходив», гуцульське носив бих [ЕСУ: Бойківський говір; ЕСУ: Гуцульський говір]. Орудний відмінок на -ов, -оў — руков, землев — чути і в наддністрянських, і в гуцульських говірках [ЕСУ: Гуцульський говір]; лемки натомість кажуть -ом: жоном [ЕСУ: Лемківський говір].

Ще більше спільного в словах. Ці слова і форми чути по Галичині широко, а за Збручем, на Поділлі, кажуть уже інакше; де саме проходить межа, показують карти діалектного атласу [АУМ, т. 2]:

Тому розмовна назва «галицька мова» має під собою ґрунт. Це не одна мова з єдиною нормою, а родина близьких говорів, які мають багато спільного і разом вирізняються серед українських говорів.

Західноукраїнські говори

«Західноукраїнські говори» — теж побутова назва. Так кажуть про всі говори заходу України: галицькі, а також волинські, подільські, буковинські й закарпатські; так само побутово кажуть і «західноукраїнський діалект». У науці вони майже всі (крім західнополіських) належать до південно-західного наріччя. Галицькі говори — його центральна частина.

Як користуватися словником

Шукайте слово через пошук на головній сторінці, гортайте усі слова за абеткою або відкрийте розділ свого краю: Опілля, Бойківщина, Гуцульщина, Батюківщина, Покуття. Як ті самі слова звучать у різних селах, показує діалектний атлас. Якщо знаєте слово, якого тут немає, його можна дописати: словник поповнюють люди, яким ці говори рідні.

Джерела

  1. АУМ, т. 2 — Атлас української мови: у 3 т. Т. 2: Волинь, Наддністрянщина, Закарпаття і суміжні землі. Київ: Наукова думка, 1988. →
  2. Верхратський 1912 — Верхратський І. Говір Батюків // Збірник фільольоґічної секції НТШ. Т. XV. Львів, 1912.
  3. Вікіпедія (желехівка) — Вікіпедія: Желехівка. →
  4. Гуцульські говірки 1997 — Гуцульські говірки. Короткий словник / відп. ред. Я. Закревська. Львів, 1997.
  5. ЕСУ: Бойківський говір — Радевич-Винницький Я. К. Бойківський говір // Енциклопедія сучасної України. Т. 3. Київ, 2004. →
  6. ЕСУ: Гуцульський говір — Хобзей Н. В. Гуцульський говір // Енциклопедія сучасної України. Т. 6. Київ, 2006. →
  7. ЕСУ: Лемківський говір — Гриценко П. Ю. Лемківський говір // Енциклопедія сучасної України. Т. 17. Київ, 2016. →
  8. Онишкевич 1984 — Онишкевич М. Й. Словник бойківських говірок. Ч. 1–2. Київ: Наукова думка, 1984.
  9. Рабій-Карпинська 2011 — Рабій-Карпинська С. Бойківські говірки. Збірник статей / упор. В. Пилипович, ред. М. Лесів. Перемишль, 2011. Передруки праць «Dialekt Bojków» (Kraków, 1934) і «Діялект бойків (фонетика і морфологія)» (1980).
  10. Сікора 2020 — Сікора Г. В. Фонетика сучасного львівського мовлення: дис. … канд. філол. наук. Київ: Інститут української мови НАН України, 2020.