В Стефаниковім «Каміннім хрестї» Іван Дідух каже про хрест, який поставив на своїм горбі: «Гірко-м го віз і гірко-м го на верьх вісажував, але-м поклав» [Стефаник 1942]. По-лїтературному було би «я віз… я висаджував… я поклав». В Івана я нема нї разу, а хто віз і хто поклав, і так чути: з маленького -м, яке сїдає то на гірко, то на але.
То і є галицкий перфект: ходив-єм, ходила-м, ходили-сьмо, ходили-сьте. Нижче — шо то за -м, відки воно взєло сє, чому не сидит на місци і де єго ше чути. Сторінки в дужках — друковані; цокнїт на автора, і перейдете до книжки в списку джерел.
Галицкий перфект на їднім образку
«Єм» по приголоснім, «м» по голоснім
ходив+ємходив-ємходила+ємходила-мходили+сьмоходили-сьмо[Верхратський 1912, с. 67]
Частка стає другов у реченю
коли-м2пішоў‘коли я пішов’де-с2буў‘де ти був’то-смо2давали‘то ми давали’[Janów 1926, с. 88]хто-сте2пожертували‘хто з вас пожертвував’[Бандрівський 1960, с. 71]
Є займенник — нема частки
Йабуўтрошки просвічений‘з займенником: просто буў’нубувім2штант три роки‘без займенника: бувім’[Шило 1957, с. 164]
Їден дїєприкметник на «-л» — чотири часи
ходив-єм‘минулий: я ходив’[Верхратський 1912, с. 67]бувєм2писав‘давноминулий: я був писав’[Верхратський 1912, с. 69]робиўбим2‘умовний: я робив би’будуробиў‘майбутній: я буду робити’[Бандрівський 1960, с. 72–73]
Шо то за -м
Ше 1912 року Іван Верхратський, описуючи говір «батюків» коло Жовкви й Рави, розписав то так, шо лїпше не скажеш. Минулий час — то дїєприкметник на -л (ходив, ходила, ходили) і теперішній час від бути. По приголоснім той помічник звучит єм, єсь, по голоснім стягаєт сє до м, сь, в множинї стає сьмо, сьте, а в третій особі єго нема зовсім [Верхратський 1912, с. 67]:
Особа
Чоловічий рід
Жіночий рід
Множина
1-а
ходив-єм
ходила-м
ходили-сьмо
2-а
ходив-єсь
ходила-сь
ходили-сьте
3-я
ходив
ходила
ходили
В 1926 роцї Jan Janów описав те саме в Мошківцях над Днїстром, коло Галича: в першій і другій особі є слїд давнього jeśm, в третій — йно голий дїєприкметник [Janów 1926, с. 88]. Janów писав латинков; єго приклади ту переписані кирилицев.
Відки воно взєло сє
Колись так говорили всї слов’яни. Верхратський ставит поруч словінське pisal sem, болгарске писалъ съм, сербске писао сам, чеське psal sem, словацке bral som і польске widziałem, яке вийшло з widział jeśm[Верхратський 1912, с. 68]. В українскій мові помічник по більшій чєсти відпав, і лишило сє голе я казав. А в говорах Червоної Руси він втримав сє: сьпівав єм, на Лемківщинї — рубав сом, зовсім як по-словацки [Верхратський 1912, с. 68].
І то не нове. Шило найшов єсь ше в Галицько-Волинськім лїтописи («что єсь далъ…»), а ємь — в галицько-волинській ґрамотї: «а такъ приступилъ ємь ку кролеви» [Шило 1957, с. 164–165]. В дїлових паперах XVI–XVII ст. таких форм вже богато: привезем, продавим, жесь взял, далисмо[Шило 1957, с. 165].
По селах звучит ріжно
Єм — то йно як пишут. Шило записав для першої особи ходив’ем, ходив’ім, ходив’ам, ходивім, ходивим, і часто всї они живут в їднім селї, а то й в їдного чоловіка [Шило 1957, с. 162]. С десь мнєкке, десь тверде; межа йде приблизно по Брюховичах, Глинянах і Золочеві — на північ від неї мнєкко, на південь твердо [Шило 1957, с. 163].
Janów в Мошківцях чув буўйем і буўім[Janów 1926, с. 88]. Бандрівський на Підбужжю записав робиў(й)ім, плакали-смо, а в найстарших ше й ходили-сме[Бандрівський 1960, с. 71–72]; в Волосянцї то -сме причепило сє навіть до нового слова: орґанізували-сме (колгосп)[Бандрівський 1960, с. 72]. Рабій-Карпинська на Бойківщинї чула даўйім, даўйіс, далисмо, далисте[Рабій-Карпинська 2011, с. 77]. А в Стефаника, на Покутю, перша особа має -сми: «Був-сми наймитом, а потім вібув-сми десіть рік у воську» [Стефаник 1942].
В Черниляві люди так звикли до тих форм, шо вже не чули, де кінчит сє дїєслово. З рубивім вийшло рубив + вим, і вим стало окремов частков: дєрвім, мігвім, «а потім-вим сє вжинилиў» [Шило 1957, с. 164].
Частка ходит по реченю
А тепер найцїкавіще. -м і -сь не прикипіли до дїєслова: они ходят по реченю і сїдают зараз по першім слові. Janów дає богато прикладів: чісу-м ни маў ‘не мав-єм часу’, ўчора-м хок’іла ‘вчора хотїла’, коли-м пішоў, де-с буў, то-смо давали[Janów 1926, с. 88]. Шило чув «такім с’і з’л’екла» і «малом не впала» [Шило 1957, с. 163], Бандрівський — хто-сте пожертували[Бандрівський 1960, с. 71], Рабій-Карпинська — хиба-смо ходили, ци-сте видїли[Рабій-Карпинська 2011, с. 77]. І Іванове «гірко-м го віз» — то те саме.
Мовознавцї кличут то законом Вакернаґеля: такі ненаголошені слівцє стают другими в реченю. Поляки з своїм -m, -ś, -śmy, -ście роблєт точно так [Вікіпедія (Вакернаґель)].
Коли ж в реченю стоїт я чи ти, частка часто не потрібна: займенник і так каже, хто то зробив. Janów чув просто я пішоў, ти пішоў[Janów 1926, с. 88], а Бандрівський пише, шо ті частки «заміняють займенниковий підмет» [Бандрівський 1960, с. 71]. Шило має то в їднім реченю з Дернова: «Йа буў трошки просвічений, ну бувім штант три роки…» — з йа йде буў, а без нього вже бувім[Шило 1957, с. 164].
Ся в нас теж не прикипіла до дїєслова: а стара с’а питайе, йа с’а скупйу ‘я скупаю’ [Бандрівський 1960, с. 73]. Як зійдут сє єм і си, особа йде першов: «вчинив-єм си під грушков», «був би-м си затєг» [Стефаник 1942].
Давноминулий, умовний, майбутній
Той самий дїєприкметник на -л тримає ше три форми.
Давноминулий — був єм писав, я-м був писав — Верхратський знає, але зараз каже, шо вживают єго рідко [Верхратський 1912, с. 69]. Шило пише те саме [Шило 1957, с. 165]. В Janówa лишив сє їден такий слїд: їм була їхала до Галичи[Janów 1926, с. 88].
Умовний куди живїщий. Частка сїдає на би: би-м, би-с, би-смо, би-сте, і бим стоїт і по дїєсловї, і перед ним — робиў бим, йа бим робиў[Бандрівський 1960, с. 73]. Бандрівський бачит в бим лишок давнього аориста, а гуцули тримают ше старше бих[Бандрівський 1960, с. 73]. Над Днїстром найчастїще даў бим або даўбім; а як би стає перед дїєсловом, без я вже не обійде сє: йа би даў[Шило 1957, с. 165–166]. На заході Дрогобиччини Шило чув навіть «йа бум йі биў» і рубили-бузму[Шило 1957, с. 166]. А Іван Дідух: «Коби-м міг, та й би-м го в пазуху сховав» [Стефаник 1942].
Атляс питав просто: «Я дав би гроші чи я дав бим гроші, чи я дав бих гроші?» [АУМ, т. 2, коментар до карти 247, п. 1]. Бим записали в 75 пунктах на Львівщинї, 40 на Івано-Франківщинї і 36 на Тернопільщинї — з того 33 в галицкій чєсти області і йно 3 в волинскій; бих — найбільше на Закарпатю (20) і Буковинї (10); на Волинї й Рівненщинї всюди дав би. То наш підрахунок з оцифрованої карти, не з книжки.
Майбутній в Галичинї теж часто з тим дїєприкметником: буду брав, буду робив. Верхратський дає і буду любити, і буду любив, буду любила[Верхратський 1912, с. 69], а в богатьох селах дїєприкметник взагалї не мінєєт сє: будем жав, будут кликав, сова бе сидїв[Верхратський 1912, с. 70]. Шило чув і вона буде рубиў[Шило 1957, с. 162]. На півночи Підбужжя, як і над Днїстром, буду робиў — найчастїще [Бандрівський 1960, с. 72]; в Мошківцях Janów чув то рідше, там звичєйно буду писати[Janów 1926, с. 89]. Гуцули ж кажут му ходити, меш ходити[Шило 1957, с. 202].
На тій картї на Львівщинї (74 пункти) і Тернопільщинї (45) всюди буду браў, на Волинї й Рівненщинї — братиму, а му брати трафляєт сє йно в Карпатах і на Буковинї (наш підрахунок) [АУМ, т. 2, карта 244]. Збирачі ше приписали, шо буду браў кажут «спільно для чоловічого і жіночого родів» [АУМ, т. 2, коментар до карти 244, п. 3].
Де то ше чути
Карта 245 — то власне наш перфект: атляс питав, чи кажут робив чи робивем, ми ходили чи ходилисме[АУМ, т. 2, коментар до карти 245, п. 1]. Коментар каже ясно: на південному заході обі форми живут поруч по цїлій території [АУМ, т. 2, коментар до карти 245, п. 2]. Чорно-червона штриховка — де обі нарівно, чорна — де бере верх ходивйем[АУМ, т. 2, карта 245, лєґенда і коментар, п. 2, 5].
Скілько сіл знают ходилисмо (наш підрахунок з оцифрованої карти; області — теперішні, лиш Тернопільску ділимо по давній межі Галичини: Кременеччина, Шумщина й Лановеччина — то вже Волинь [Ostafin 2021]):
сіл, де записали ходилисмо
Закарпатська82% · 46/56
Івано-Франківська82% · 41/50
Львівська79% · 71/90
Тернопільська: галицка чєсть63% · 26/41
Чернівецька51% · 21/41
Хмельницька24% · 18/74
Тернопільська: волинска чєсть10% · 1/10
Волинська3% · 2/78
Рівненська0% · 0/82
Межа Галичини видко і ту: в галицкій чєсти Тернопільщини ходилисмо знают 26 сіл з 41, а в волинскій — йно їдно з десіти.
І при ходиў йім в кількох селах збирачі приписали: «старше покоління» [АУМ, т. 2, коментар до карти 245, п. 8].
Джерела
АУМ, т. 2 — Атлас української мови: у 3 т. Т. 2: Волинь, Наддністрянщина, Закарпаття і суміжні землі. Київ: Наукова думка, 1988. →
Бандрівський 1960 — Бандрівський Д. Г. Говірки Підбузького району Львівської області. Київ: Вид-во АН УРСР, 1960.
Верхратський 1912 — Верхратський І. Говір Батюків // Збірник фільольоґічної секції НТШ. Т. XV. Львів, 1912.
Вікіпедія (Вакернаґель) — Wikipedia: Wackernagel’s law (закон Вакернаґеля; роздїл про слов’янскі мови). →
Рабій-Карпинська 2011 — Рабій-Карпинська С. Бойківські говірки. Збірник статей / упор. В. Пилипович, ред. М. Лесів. Перемишль, 2011. Передруки праць «Dialekt Bojków» (Kraków, 1934) і «Діялект бойків (фонетика і морфологія)» (1980).
Стефаник 1942 — Стефаник В. Камінний хрест // Стефаник В. Твори. Львів: Українське Видавництво, 1942. Текст на Вікіджерелах. →
Шило 1957 — Шило Г. Ф. Південно-західні говори УРСР на північ від Дністра. Львів, 1957.
Janów 1926 — Janów J. Gwara małoruska Moszkowiec i Siwki Naddniestrzańskiej z uwzględnieniem wsi okolicznych. Lwów: Towarzystwo Naukowe, 1926.
Ostafin 2021 — Ostafin K. et al. Historical dataset of administrative units for Galicia 1857–1910. Harvard Dataverse, 2021, doi:10.7910/DVN/PXDP41 (CC0). Межа австрийскої Галичини за округами 1857 р. →
-ли: ми хоˈдиˈ[ли], роˈби[ли], хоˈтʼі[ли] (хˈтʼі[ли])603